Брехлива хронологія суцільних перемог Росії

Російська пропаганда змусила багатьох любителів поверхневої історії щиро повірити, що Росія не програла жодної війни. Реальність значно відрізняється від міфу: виявляється, в історії майже найсильнішої держави світу є поразки і в битвах, і в цілих війнах.

Агресивна політика нинішньої Росії почалася ще в її зародку.

Починаючи з 1480 року, коли було скинуто монгольське ярмо і розпочалася історія Московського царства і, до сьогодення, Росія взяла участь у 138 збройних конфліктах.

1547, Іван IV Грозний територію Московії проголошує Московським царством (себе ж Іван Грозний називає «государ, цар, великий князь всієї Русі») і продовжує агресивну політику «збирання земель», яку розпочали його попередники Іван III та Василь III. І менш як за сто років «назбирали» їх стільки, що збільшили територію Московського князівства вдесятеро.

Зараз територія РФ становить «всього» 17 млн ​​км², і це, очевидно, дуже засмучує її керівників та населення. Адже перші шукають будь-які способи, щоб «мирно приєднати» собі ще хоча б клаптик, а другі гаряче їх у цьому підтримують. Пригадаємо епопею з Кримом та «Новоросією» та інші територіальні претензії Москви практично всіх її сусідів.

Але, як показує історична практика, Росія вміє починати війни, але не вміє їх вигравати. І гучних, катастрофічних і доленосних військових поразок історія Росії було достатньо.

Лівонська війна (1558–1583)

Іван Грозний у спробі розширити кордони країни на Захід та отримати вихід до Балтійського моря розпочав великий військовий конфлікт із нападу на Лівонію.

Перешкодити цьому спробували королівства Литовське, Польське, Шведське та Датське. До 1577 року Московське царство розгромило Лівонську конфедерацію і зайняло більшу частину Прибалтики.

Затяжний конфлікт, який доводилося вести одразу на двох фронтах, співпав із руйнівними походами кримських татар. Війни виснажили ресурси країни і призвели до тяжкої економічної кризи.

В результаті армія Московії зазнала поразки, втратила всі завойовані території і, нарешті, була змушена укласти перемир’я. Підсумком війни стало ґрунтовне руйнування північно-західних прибалтійських регіонів, а також поступка на користь Швеції низки стратегічно важливих московських фортець.

Похід на Дагестан (1604-1605)

Похід став спробою Московського царства завоювати Дагестан для створення плацдарму, який би дозволив приєднати до себе дружнє Кахетинське царство.

10-тисячна армія воєводи Івана Бутурліна була обманом виманена з фортеці Тарки та перебита дагестанцями.

Російсько-польська та російсько-шведська війна (1609–1618)

Російсько-польська війна 1609-1618 років. закінчилася плачевно для Росії. Річ Посполита в результаті отримала Чернігівську, Новгород-Сіверську та Смоленську області, разом із 29 містами.

Війна зі Швецією також набула загальнонародного характеру і змусила інтервентів залишити захоплені міста замість поступки всіх прибалтійських територій.

Як втішний приз Росія отримала початок Смутного часу і більш ніж на 100 років втратила вихід до Балтійського моря.

Століття пізніше, під час правління Петра I (сьогодні він більшістю сприймається виключно як переможний імператор), відбулася не менш провальна російсько-турецька війна.

Російсько-турецька війна (1710-1713) або Прутський похід

У XVIII, після перемоги в Полтавській битві в 1709 році, Петро відправився в безславний Прутський похід – переслідувати Карла ХII, який утік у дунайські володіння Османської імперії.

Петро І на чолі 40-тисячної армії попрямував до Прута, щоб взяти в полон Карла ХІІ. Московський цар розраховував на повстання всіх християнських підданих Османської імперії та допомогу господаря Молдавії Кантеміра та господаря Валахії Бринковяну. Однак, коли 5 липня 1711 року російська армія вийшла до Прута, тут її зустрів вигнаний зі свого князівства Кантемір із невеликим військом. Валаський же господар взагалі не надав Петру жодної допомоги.

20 липня біля села Станілешті російські війська були оточені 100-тисячною турецькою армією великого візира Баталджі-паші.

Петро переоцінив свої сили. Похід обернувся програною війною з турками 1710-1713 рр., під час якої Петро замість того, щоб полонити шведського короля, сам дивом не потрапив у полон.

У результаті Туреччина залишилася з Азовом, а Російське царство без південного флоту, Запорізької січі та домагань на Польщу.

Кримська війна (1853–1856)

Ще одна спроба Російської імперії розширити кордони за рахунок ослабленої Туреччини призвели до втручання у війну західних держав. Росія зовсім не очікувала, що за слабку, нікому непотрібну Туреччину вступиться міжнародна коаліція у складі Великобританії, Франції та Сардинії.

У книзі Crimean War: The Truth Behind the Myth історик Клайв Понтінг зазначає, що у Кримській війні зіткнулися три жахливі армії і одна більш-менш стерпна — французька.

На його думку, Росія мала найбільшу і найменш ефективну силу:  «війська переважно складалися з рабів-солдат, озброєних у разі гарматами 18-го століття, які стріляли на чверть відстані і з половиною швидкості англо-французьких стволів».

Тактика також була мінімум півстолітньої давності, додає фахівець: військами керував польовий маршал, 72-річний Іван Паскевич, ветеран війни з Наполеоном 1812 року.

Ця тотальна відсталість стала результатом політики імператора Миколи I, який після повстання декабристів вирішив «заморозити» Росію, проголосивши головною чеснотою «стабільність» і «особливий шлях» країни, відмінний від дедалі більш революційної Європи.

Як це завжди і буває, «стабільність» та «особливий шлях» призвели до жахливого відставання Росії від прогресуючого Заходу. Причому буквально у всіх сферах, не виключаючи й обороноздатності.

В результаті війни загинуло близько мільйона росіян, набагато більше, ніж у союзників. Мирний договір відкинув імперію ще далі від середземноморських амбіцій — після Криму Захід знищив російський флот у Чорному морі.

Війна була бездарно програна і 30 березня 1856 р. в Парижі на міжнародному конгресі за участю всіх держав, що воювали. Також Австрії та Пруссії, був підписаний мирний договір.

За умовами договору Росія повертала Туреччини Карс в обмін на Севастополь, Балаклаву та інші міста Криму, захоплені союзниками; поступалася Молдавському князівству гирло Дунаю та частина Південної Бессарабії.

Росії заборонялося тримати у Чорному морі військовий флот, а торговий флот її міг складатися лише з 6 парових суден по 800 т. і 4 судна по 200 т. для несення сторожової служби.

Туреччині також повернули Сербію та Дунайські князівства.

Підтверджувалися раніше прийняті положення Лондонської конвенції 1841 про закриття проток Босфор і Дарданелли для військових судів всіх країн, крім Туреччини.

Росія зобов’язувалася не споруджувати військових укріплень на Аландських островах та у Балтійському морі.

Російсько-японська війна (1904-1905)

5 вересня 1905 року закінчилася Російсько-японська війна. Петербург уклав з Токіо Портсмутський світ, і він не з тих, які підписують переможці, Росія здала Порт-Артур.

Уроки давньої війни актуальні й сьогодні: захоплення «розширенням меж» замість внутрішнього розвитку до добра не доводить, а зовнішній конфлікт зміцнює владу лише тоді, коли він швидкий і безкровний.

Масштабні бойові дії російсько-японської війни розпочалися 26 січня 1904 року.

Війна показала абсолютну бездарність і недієздатність російської армії, яка показала, що для того, щоб знищити російську армію, треба просто надати її в руки їй самій.

Численні факти свідчать, що найбільші втрати росіян у війні були через свою недбалість, як, наприклад, вже два дні після початку війни, на власних мінах загинули загороджувач Єнісей і крейсер Боярин.

Через віддаленість театру бойових дій від європейської частини країни, а також розвитку революційних рухів Росія визнала поразку, здавши свої позиції на Сході.

Штурм Грозного та чеченські війни

Напередодні операції російський генерал Павло Грачов хвалився: «Дайте мені загін десантників, і ми розберемося з цими чеченами за кілька годин».

Виявилося, що Росії у результаті знадобилося 38 тисяч солдатів, сотні танків та майже два роки для придушення чеченських ополченців. Через війну Москва де-факто програла війну.

У її ході був не лише невдалий штурм Грозного 1994-1995, а й поразка російських військ у серпні 1996, коли озброєні загони чеченських сепаратистів захопили Грозний, Гудермес, Аргун, і Москва змушена була підписати принизливий для неї Хасавюртовський світ. Першу чеченську війну було програно.

Хоча, фактично, це була одна довга війна з перервою, яку Росія бездарно програла.

Незважаючи на величезну перевагу в силі, випалені та вирізані міста та аули, Росія не змогла втримати Чечню у своїх володіннях.

Утихомирити Чечню Путіну вдалося лише ціною фактичної переуступки влади – в обмін на лояльність Кремлю та величезні бюджетні дотації – клану Кадирових, які у першій війні воювали з Москвою, а потім перекинулися на її бік.

Рамзан Кадиров лише формально зображує собачу відданість Росії.

Чечня настільки вільно почувається в Росії, що навіть не мислить про фактичну незалежність. Крім того, Росія ще й сплачує Чечні фактичну данину: як субсидії! Чечня перемогла у цій війні, і поведінка чеченської молоді в російських містах абсолютно це демонструє!

Викликаюча, агресивна поведінка переможців, яких опікується президент особисто, який зрадив Росію.

Росія програла безліч воєн і битв, але завдяки пропаганді російських ЗМІ у більшості жителів території Росії, і багато інших склалося враження про непереможність Росії. Міф про непереможність росіян – це звичайна брехня.

Така ж брехня, як і міф, що «російські війни не починають, російські війни закінчують».

Джерело

Читайте також: Зимовий стан доріг не повинен загрожувати безпеці громадян — Катеринопіль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *