Єфремов Сергій Олександрович

Сергій Олександрович Єфремов(18 жовтня 1876 – 31 березня 1939) ─ блискучий публіцист, редактор, видавець, політичний і громадський діяч, літературний критик, вчений, академік, віцепрезидент Української Академії Наук, керівник багатьох комісій УАН, автор численних статей, літературних монографій і славнозвісної книги, що називається “Історія українського письменства”.Народився 18 жовтня в родині священника, в селі Пальчик Катеринопільського району.Палкий патріот, безмежно відданий українській справі, людина надзвичайної душевної краси, яка за свої високі моральні якості була прозвана “совістю української нації”. Ці теплі зворушливі слова прозвучали за кордоном ще в 1976 році. На Україні ж виголошувати їх маємо можливість, на жаль, лише віднедавна. Бо людину, яку справді у свій час називали “совістю нації”, “найдемократичнішою у світі”, радянською державою було затавровано на довгі роки “ворогом народу”.

Загинув у радянському концтаборі після 10-річного сидіння у в’язниці. ШЕВЧЕНКІВСЬКІ МОТИВИ В ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСАХ АКАДЕМІКА СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА Шевченкіана Сергія Єфремова налічує десятки й сотні публікацій різного, сказати б, калібру і різної змістової глибини. Найвідоміший його збірник студій вийшов до 100-річчя поета («Тарас Шевченко», 1914); через три роки він опублікував нарис «Тарас Шевченко. Життя його та діла», який передруковувався, здається, тричі. Досить ґрунтовним є розділ про Шевченка в його «Історії українського письменства», яка тільки за життя вченого виходила чотири рази.

Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (колишнє прізвище предків — Охрі́менко[1]; 6 [18] жовтня 1876, Пальчик, тепер Катеринопільського району Черкаської області — 31 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віцепрезидент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.

Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше.

Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.

Біографія

Народився 6 (18) жовтня 1876 року в селі Пальчику Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський район Черкаської області, України) у родині священника Олександра Олексійовича Єфремова та Одарки Дмитрівни (в дівоцтві Крамаренко). І батько, і мати походили зі священницьких родин. В 1862-му році Сергіїв батько, 23-х річний Олександр Єфремов одружився з 18-річною сиротою попереднього священика с. Пальчик Дмитра Крамаренка.

Рід Сергія Олександровича Єфремова (по материнській лінії — Крамаренко, по батьківській — Охріменко) належав до духовенства. Один з предків Сергія, щоб отримати парафію, мусив первісне прізвище Охріменко перелицювати на російське Єфремов (Охрім — Єфрем).

Фото з особистої справи студента Університету св Володимира Єфремова Сергія

Фото з особистої справи студента Університету св Володимира Єфремова Сергія

У 1891–1896 роках Сергій навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира.

Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив роботу зі створення Української селянської спілки та підготовки Всеукраїнського селянського з’їзду. Наступного року за ініціативи С. О. Єфремова та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійно-політична українська організація вчителів і діячів народної освіти. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 — один із засновників видавництва «Вік».

Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв’язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, О. І. Купріним, З. Н. Гіппіус, Д.C.Мережковським, О.Блоком, Максимом Горьким, Ф.Сологубом, Л.Андрєєвим, Вячеславом Івановим та ін). Загалом, Сергій Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — Оленою Пчілкою, М. Міхновським, Д. Донцовим та ін.

Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни.

Українська Центральна Рада. Сергій Єфремов сидить другий справа.

Українська Центральна Рада. Сергій Єфремов сидить другий справа.

За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР.

З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не обіймав.

Коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!».

Єфремов гостро розкритикував Прихід Павла Скоропадського до влади у квітні 1918 р. Він сприйняв цю подію як узурпацію влади, відхід від здобутків революції, реванш дореволюційної реакції та прихід маріонеткової влади. Було призупинено видавництво “Нової ради” з 30 квітня по 9 червня. В першому червневому випуску Єфремов розкритикував переворот, а про гетьмана написав: “Його політика неодмінно має бути чужою для України й, з багатьох поглядів, явно ворожою її інтересам”

Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Бувши віцепрезидентом (1922—1928) і головою Управи (1924—1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші.

У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви.

Сергій Єфремов. Середина 20-х років.

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова), В. Плющ та ін.), в 1920—1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією.

Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть, неблизька, пахне». 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув’язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) у Володимирській в’язниці ГУДБ у російському м. Володимир[8].

Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом з усіма, засудженими у справі СВУ, оскільки в його діях не виявлено складу злочину.

Літературна діяльність

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:

  • «Марко Вовчок» (1907),
  • «Тарас Шевченко» (1914),
  • «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),
  • «Михайло Коцюбинський» (1922),
  • «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
  • «Панас Мирний» (1928) та ін.

Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927—1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911).

Пам’ять

За часів незалежності в Україні видано лише п’ять книжок Сергія Єфремова.

Барельєф Єфремова міститься у вестибюлі Педагогічного музею (у колективній композиції, присвяченій діячам УНР) та персональна меморіальна дошка на жовтому корпусі Національного університету імені Шевченка (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов).

В місті Хмельницькому навчально-виховне об’єднання № 5 назване іменем Сергія Єфремова.

В рідному селі Пальчику вченому встановлений пам’ятник.

В багатьох населених пунктах України, в тому числі й у Катеринополі, існують вулиці, названі на честь Сергія Єфремова.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано поміж академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Сергія Єфремова (Українська мова і література).

Може вас зацікавити: Наше на Кубані: список перших поселенців із нашого містечка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *